Я не торкався цієї теми жодного разу за все своє публічне життя. Ми не любимо темну сторону свого відображення – від неприємних фактів простіше відвернутися, ніж визнати. І цей пост набере менше лайків, ніж чергове викриття корупції або жарт на тему виборчих перегонів. Тим не менш, це наша реальність і про це треба говорити вголос. (Текст тут, http://bit.ly/openua)* * * * * *Є три питання, які задаюсть мені щоразу, коли я зустрічаюсь з іноземними політиками або журналістами. Про корупцію. Про війну. І про фашизм. Коли я говорю про корупцію, я знаю, з ким і з чим ми боримося, хто винен і чому це відбувається. Так саме я розумію, якого ворога маю на увазі, коли доводиться відповідати на питання про Донбас або Крим. Але я щиро гублюся, коли якийсь дійсно шановний експерт або політик закордоном запитують мене, чи правда, що в нашій країні розквітає неонацизм і фашизм. Я не розумію, чому ми – країна, на революції якої першими загинули вірменин, білорус і грузин – повинні виправдовуватися в спотвореному уявленні окремих громадян про любов до батьківщині.До останнього часу мені було легко відповідати на такі питання. Звичайно ж, фашизм і расизм як ідеологія і світогляд суспілсьтва – це не про нашу країну. Зрештою, «Подивіться на мене і дайте відповідь на своє питання самі». Втім, завдяки геройству окремих «горе-патріотів» і «охоронцям чистоти нації» відповідати на це питання стане складніше. Не тільки мені – всій країні.ЩО З ЦИМ РОБИТИТривалий час ми боялися вимовляти це слово. Сподівались, що воно якось само пройде. Не пройшло. І тепер, щоб перші дзвіночки трагедії не стали національною епідемією, пора його вимовити вголос і визнати: в нашому суспільстві є прояви расизму, і вони носять системний характер.Визнавши, це явище треба правильно кваліфікувати, і відкрито цьому протистояти на вулицях, у суспільній дискусії, в райвідділках і в судах.Довгий час замість того, аби викорчовувати цю хворобу на корню, правоохоронні органи списували ксенофобію та расизм на випадковість або витівки неусвідомленої молоді. І це порок не тільки постмайданнойі влади.Десятиріччями вбивства, поранення, різанину – починаючи від погрому в'єтнамців у Харкові, вбивства в Вільшанах і закінчуючи побиттям чорношкірих вболівальників на київському стадіоні і утисками іноземців в Ужгороді – сором'язливо кваліфікували як хуліганство, рідше – як звичайне вбивство. Робилось так, бо важко довести, некрасиво виглядає, псує статистику і імідж країни.В результаті, роками судили не расистів, не людей, інфікованих міфічною ідеєю чистоти нації, а «хуліганів» і «малолітніх бешкетників», які, опинившись на волі продукували ксенофобію зі ще більшим завзяттям, оскільки головного злочину система воліла не помічати.Втім це питання не тільки до правоохоронних органів. І в цілому, не тільки влади. Це загальна проблема всього нашого суспільства нас. Нам ніяково визнати, що український расизм – це інша, потворна сторона пасіонарності нашого суспільства, точніше, тієї її частини, яка вважає себе вирАзником думки і волі всієї країни.Тому я щиро сподіваюся, що оперативність Національної поліції в разі у Львові і правильна кваліфікація злочину вчиненого на етнічному грунті стане системою. І ми почнемо чути від правоохоронних органів не просто ухильні заяви про «радикальні групи і настрої», а реальні розслідування фактів організації стійких груп, які закликають до насильства за расовою або етнічною ознакою.Якщо ж комусь потрібен наочний приклад, у що може перетворитися наше спільне потурання таким явищам – загляньте за поребрик. Там теж все починалося зі сором'язливого замовчування, що перетворило насильство і непримиренність в норму, які тепер агресивно експортуються на будь-який сприятливий грунт – починаючи від підтримки праворадикальних сил у країнах Європейського Союзу і закінчуючи убивчим заграванням в неонацизм з «несвідомою» молоддю в наших з вами українських містах.І завершу особистим. За все своє життя в Україні я ніколи не стикався з відвертою дискримінацією на етнічному ґрунті або відкритим проявом расизму. І я цим щиро пишаюсь. Наша незалежність, відкритість, толерантність і є тим, що відрізняє нас від ворога і те, заради чого ми воюємо на фронті. І ніхто не вправі, сидячі в тилу встромляти ніж в спину нашій армії і дипломатії.

Posted by Mustafa Nayyem on Friday, June 29, 2018